Архів львівських газет: Молода Галичина

 

П’ятниця, 4 червня 2004 р., 10 сторінка

 

Українці «варилися» у кулішівці

 

Завдяки цій абетці наддністрянці об’єдналися з наддніпрянцями в єдину націю

 

8 серпня відзначатимемо ось уже й 185-ту річницю від дня народження Пантелеймона Куліша, без фанатичної праці якого навряд чи друкували б на карті світу слово «Україна».

 

Учитель

 

Заслужене місце він зайняв в усе ще, на жаль, віртуальному Пантеоні України, попри те, що неодноразово зрікався значної частки того, за що його шанують. Оскільки більшість читачів «Молодої Галичини» - наддністрянці, передусім нагадаємо, що шальки терезів у протистоянні між україно- і москвофілами саме Куліш почав переважувати у бік перших із них ще тоді, коли їхні опоненти засіли ледь не в усіх «бастіонах» на західних землях нашої Вітчизни.

 

Під впливом творів Івана Котляревського, Тараса Шевченка й Куліша, якого Іван Франко іменував «перворядною звіздою в нашому письменстві», галичани у 1860-х роках спершу почали... переодягатися в українські національні костюми. Історик Роман Горак так описував «українізацію» Галичини: «Хлопоманство перекидається з одягу і на більш поважні речі. Треба вже свою мову, але не на основі книжної (церковнослов’янщини. - І. Г.), а на основі тієї, яку вніс у літературу Куліш».

 

Відтак 1893-го галичани домоглися від австрійського уряду затвердження у Наддністрянщині української фонетичної абетки й такого ж правопису, які саме Куліш першим застосував у своїх творах і редагованих ним. Тому їх і прозвали кулішівкою (а згодом желехівкою, оскільки першу з них удосконалив галичанин Євген Желехівський).

 

«Фонетичний правопис полегшував учням навчання у школі та обрубував зв’язки між українською і російською орфографіями, символічний сенс чого винахідники «фонетики» дуже добре усвідомлювали. Австрійська держава і польсько-галицька адміністрація благословили у 1890-х роках саме цей вибір, що стало важкою поразкою для русофілів, які тим часом втратили вплив на школу і наступні покоління», - констатувала дослідник москвофільства Анна-Вероніка Венланд.

 

«Правдист»

 

Попри погрози царських урядовців зняти його з державних постів у Варшаві, Куліш ще й уперто надсилав свої твори та власні кошти львівському щомісячнику «Правда», який був у 1867-1980 роках друкованим органом українців Галичини. Уродженець містечка Вороніж на Сумщині волів звільнитися за власним бажанням зі своїх «хлібних» посад, бідувати, зректися російського підданства, емігрувати, аніж відмовити наддністрянцям.

 

Тож саме його іменував Франко «головним двигачем українофільського руху в Галичині у 1860-х і майже до половини 1870-х». А 1881-го Куліш закликав наддніпрянців у «Зазивному листі до української інтелігенції» підтримати національний рух у Галичині, відтак історик Іван Лисяк-Рудницький визнав, що саме Куліш першим домислився перенести туди український центр.

 

Також історик Ігор Чорновол запевняв: «Куліш безпомилково передбачив майбутню політичну роль Львова в українських визвольних змаганнях ще напередодні свого першого приїзду сюди і вклав в Галичину значну частину своїх прибутків». Услід за ним інтелект і фінанси інвестували туди інші кияни, унаслідок чого Наукове товариство Шевченка у Львові й виховало в Наддністрянщині ціле покоління січових стрільців.

 

Архістратиг

 

Та найголовнішою книгою, яка вплинула на національну свідомість наддністрянців, була, звісно, Біблія, уперше майже повністю перекладена українською мовою Кулішем спільно з геніальним галицьким... фізиком Іваном Пулюєм, відкривачем променів, названих рентгенівськими, та письменником із Наддніпрянщини Іваном Нечуй-Левицьким. Причому перекладена, попри фатальний, здавалося б, збіг обставин.

 

Коли в Куліша викрали рукопис його перекладу, він відновив утрачений текст по пам’яті. А в останні місяці свого життя йому, 75-річному, знову довелося відновлювати переклад, бо рукопис... згорів. Лідер галичан Олександр Барвінський підсумовував: «Куліш поклав головою свого життя дати українському народові Святе Письмо в перекладі його рідною мовою і тим сприяв формуванню людей чистих серцем і праведної освіти».

 

А Пулюй писав йому: «Ти, безбоязнений архістратиг України і Галичини, мужественно підносив Твій громовий голос проти насилля православного і проти насилля єзуїтського. Ти шукав правдивої релігії і моральності в Завітах великого Учителя Християнства і в Завітах всесвітньої науки, а не в мізерних видумках і постановах темного попівства і тих мітрованих дуків, що тепер запродують народ з душею і тілом московським царям і государственникам, як колись запродували польським королям і панам».

 

Піонер

 

На вдячність співвітчизників Куліш заслуговує й тому, що саме він разом із Шевченком та Миколою Костомаровим підхопив від автора «Історії Русі» Василя Капніста, Івана Котляревського та Миколи Гоголя естафету опору асиміляторам і передав громадівцям Володимирові Антоновичу, Олександрові Кониському, Павлові Чубинському, Миколі Лисенку, Борисові Грінченку та Лесі Українці. А ті, своєю чергою, передали її поколінню Михайла Грушевського, Миколи Міхновського та Симона Петлюри. Відтак саме Куліша історик Орест Субтельний іменував піонером українства.

 

Попри те, що до розгрому жандармами першої української політичної організації - Кирило-Мефодіївського братства - Куліш зустрічався з його членами рідко, бо жив тоді у Петербурзі, він неабияк вплинув на програму братчиків у своєму листуванні з ними. А об’єдналися вони тоді навколо, як писав Куліш, «великого задуму - видвигнути рідну націю з духовного занепаду, а українського кріпака з неволі духовної і соціальної».

 

«Підняти націю з темряви, яка не давала розвиватися її духовним силам і тим самим калічила її» він присягав ще до створення братства спільно зі своїми соратниками по українофільському гуртку «Київська молода». А після погрому кирило-мефодіївців, як запевняв історик української літератури Микола Зеров, українське літературне життя поновили саме «Записки о Южной Руси» Куліша.

 

Коли Антонович та інші хлопомани порвали з польським національним рухом, то їм, як встановив Зеров, «тяжко було дошукатися товаришів, що займалися б українськими справами», аж поки вони «не зв’язалися з редакцією «Основи» - першого українського громадсько-політичного та культурно-мистецького щомісячника. Франко визнав, що «в «Основі» працювали найліпші наші сили». А її неформальним лідером був саме Куліш.

 

Лідер

 

Уже після кількох місяців взаємного зближення з ним та його однодумцями хлопомани заснували 1861-го «Громаду», з якої вийшли засновники перших українських політичних партій на Наддніпрянщині. А ті, своєю чергою, проголосили Українську Народну Республіку, за яку, зокрема, воювали засновники Організації українських націоналістів і творці УПА.

 

Громадівець Михайло Драгоманов запевняв, що Куліш був свого часу «єдиний, хто може поставити українську справу на всю її широту». З метою підвищення національної свідомості та загального освітнього рівня співвітчизників він надрукував буквар і читанку «Граматку», укладені ним, та 39 випусків «Сільської бібліотеки» - книжечок-»метеликів» із кращими творами української літератури. А уперше переклавши твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне й Шіллера, почав «європеїзацію» своїх земляків.

 

Тим паче, що Микола Хвильовий наполягав: «Що ж до ідеального революціонера-громадянина, то більшого за Панька Куліша не знайти. Здається, тільки він один маячить світлою плямою з темного українського минулого. Тільки його можна вважати за справжнього європейця, за ту людину, яка наблизилася до типу західного інтелігента».

 

Саме Куліш, небияк ризикуючи, переправив «символ віри українства» - «Кобзар» Шевченка - за кордон, аби здійснити його перше безцензурне видання. А перед тим ще й редагував його, надаючи глибшого змісту. Приміром, після того, як поміняв рядок Шевченка «Наш завзятий Головатий» на «Наша дума, наша пісня», по-іншому залунало й продовження - «От де, люде, наша слава, слава України!».

 

Відредагував Куліш та видав і «сирі» «Народні оповідання» Марка Вовчка, і твори багатьох інших корифеїв нашої літератури. Та не лише вони допомагали нашим предкам подолати руйнівні наслідки заборони їхньої рідної мови міністром внутрішніх справ Російської імперії Валуєвим 1863 року та Емським актом царя Олександра ІІ 1876-го.

 

Діамант

 

Коли у 1920-х на Наддніпрянщині почалася «українізація», публіцистичні статті, історичні розвідки, поезії, поеми й повісті Куліша поступалися популярністю лише Шевченкові. Своєю чергою, той писав про «Записки о Южной Руси» Куліша: «Цю книгу скоро напам’ять буду читати». Називав її найпрекраснішою, найблагороднішою працею, діамантом в історичній літературі, неоціненною, алмазною книгою.

 

Значна частина спадщини Куліша здатна слугувати й нині. Приміром, рядки, адресовані Росії: «Обманщиця, кого ти не лестила, кому м’яких не слала ти перин? // Ще мало ти людей занепастила, що вірили обіцянкам твоїм?.. // Святою ти себе провозгласила і небеса під себе осягла. // А на землі твоїй нечиста сила //Слов’янську кров сторіками лила. // Обняти світ залізними руками // Силкуєшся, щоб людському уму, спорудити з продажними попами // Вселенськую безвихідну тюрму. І всіх слов’ян скликаєш воєдино: // Зливайтеся: я - море, ви - ручаї... // Корітеся і нихиляйте спину, хилітеся під присуди мої».

 

Або заповіт Куліша землякам: «Дбаймо про свою будучину, знаймо добре, що ми в себе вдома, серед своєї рідної сім’ї, у своїй рідній хаті, що ніхто нам її не дасть, ніхто її не підійме, ніхто ж і не обігріє та й не освітить так, як ми самі».

 

Тому Куліш, напевно, заслужив на те, аби, вшановуючи його з нагоди 185-річчя від дня народження, ми не згадували про полову, якою теж рясніє його спадщина. Бо раціональні зерна посеред неї важко переоцінити.

 

Навіть український публіцист-націоналіст Євген Маланюк визнав, що Куліш «народу нашому подарував Біблію й Шекспіра, залишив нам перший національно-історичний роман («Чорна рада». - І. Г.), мову, вже не ту, що «конала», як здавалося Метлинському чи Боровиковському, і не ту, що була діалектом для «домашнього», мовляв, вжитку, як на це приставав Костомаров, а мову, вироблену і для публіциста, і для науки, і для белетристики, дав нам початки історіософічної і зразки політичної поезії, врешті, створив нам нашу сучасну абетку».

 

А сам Куліш застеріг від критики на його адресу так: «Не забудеш мене, поки віку твого, моя нене Вкраїно, // Поки мова твоя голосна у піснях, як срібло чисте дзвонить. // На що глянеш, усюди згадаєш твого бідолашного сина; // Тупоумство людське, моя нене, від тебе його не заслонить»...

Ігор ГОЛОД, «МГ».