Архів львівських газет: Молода Галичина

 

Четвер, 2 вересня 2004 р., 1 сторінка

 

16-річний парламентарій

 

Одинадцятикласницю приватного ліцею ім. Блаженнійшого Клементія Шептицького 16-річну Уляну Когут, члена Львівського міського учнівського парламенту, нагородили поїздками до Польщі та Франції

 

Та хіба тільки туди? Торік вона побувала в Австрії. Дівчина досконало володіє англійською і легко знаходить спільну мову з чужоземцями. Любить співати їм українських пісень. І щоб іноземці не загнали тебе у глухий кут, на політиці, економіці, історії рідного краю треба знатися. А якось, одягнувши народний стрій, під час екскурсії, яку сама влаштувала для чужоземців, почула: «Невже у вас так прийнято ходити? І ти навіть не соромишся?». «Я люблю свою націю, відповідно - й одяг, - відповіла Уляна. - І чому б я мала соромитися того, що притаманно нам споконвіків?»

 

Не розуміли, що таке браконьєрство

 

У редакцію Улянка принесла товстелезний альбом із фотографіями. «Оце я - у Кракові у «Домі людовім», тут - у Парижі на фоні Тріумфальної арки, а це - у Варшаві...» Її розповідь починається задовго до того, як я вмикаю диктофон. Мова наче ллється. Вона захоплено розповідає про все, що встиг схопити фотоапарат, що закарбувалося в її пам’яті, що вразило і здивувало. Щасливі очі перебігають зі знімка на знімок. Здається, їй хочеться виплеснути мені все, як було, і, боронь Боже, нічого не забути, не пропустити...

 

- На належному рівні працює у нашому ліцеї учнівське самоврядування, - усміхається школярка. - Щороку серед десятикласників обирають президента школи. Цьогоріч я була його заступником. Ми стали членами міського парламенту, що розташований у центрі творчості дітей та юнацтва «Погулянка». Щороку працівник відділу Галина Хома відбирає представників парламенту (і щоразу - інших) для участі в міжнародних сесіях. Цьогоріч я відвідала дві європейські сесії: у Варшаві та французькому Орлеані. Для цього мені довелось пройти два відбіркових тури.

 

«Грою в Європейський парламент» називає Уляна двотижневу поїздку до Варшави, куди з’їхалися старшокласники із 29 країн (майже 200 учнів 16-19 років). Із відкриттям сесії учасників вітав президент Польщі Александер Квасневський. Представники з України, Білорусі й Туреччини були лише гостями програми. Та це не завадило Уляні брати участь у роботі трьох комітетів (в одному не могло бути двох школярів з однієї країни) - загального розвитку, публічного здоров’я та політика споживача. Усі, як один, зобов’язані були відвідувати заняття лише в ділових костюмах.

 

Усе було - як у дорослих. Діти різних країн оголошували й вирішували проблеми, над якими не одне десятиліття б’ються фахівці. Візьмімо хоча б проблему забруднення довкілля або впливу радіації. Два дні молодь брала участь у дебатах у польському сеймі, п’ятеро з них (з Ірландії та Польщі) були у президії. Спілкувалися лише англійською.

 

- Я, наприклад, порушила проблему браконьєрства, - Уляна гортає «ділові» папери сесії й дещо перекладає рідною мовою. - Кожен делегат повинен був висловити точку зору щодо вирішення проблеми. Делегатові з Англії не під силу було збагнути проблему браконьєрства - був украй здивований. Адже у Британії охорона довкілля - на належному рівні. А чорнобильська проблема. Мене вельми схвлювало: на засіданні парламенту ніхто навіть не згадав про неї. Може, тому, що інших країн така проблема не торкнулася? Здавалося б, навіщо все це? Добре сказав колишній президент Європарламенту: «Бо дорослі, перш ніж сказати, зважують кожне слово. А діти висловлюватись не бояться. Вони безпосередні».

 

«Україна - це область Росії?»

 

Як чужоземці ставилися до укранїців? Що знали вони про Україну? Адже в міжнародній сесії брали участь вибрані з вибраних. Уляна стверджує, що іноземці мало обізнані з життям в Україні. Знають, скажімо, про Президента Кучму, про український фольклор. А Уляна, на їхні прохання, співала пісень чи просто говорила українською. Слухали заворожено, визнавали мову мелодійною. Часто у львів’янки цікавилися: чи українська та російська мови - одна й та ж? А в Австрії один юнак навіть запитав: «Україна - це область на сході Росії?». Уляна була приголомшена почутим. Щоправда, у Польщі - інакше. Запізнала там наша землячка француженку та мальтійця. Після перемоги Руслани на «Євробаченні» вони надіслали Уляні привітання. Виявляється, усі п’ятеро мальтійців - учасники сесії - голосували за Україну.

 

Донька поляків, у яких жила Уляна Когут, спочатку відвозила її на заняття, уже потім їхала на свої. Ніколи не залишала її вдома. Брала у компанії, знайомила зі своїми друзями. Уляна пригадує: у цій сім’ї її запитували: чи правда, що у Львові багато левів у камені? Ось де придалися Уляні знання з історії Львова. На прохання цієї родини, не раз доводилося Улянці співати народних пісень.

 

Що найбільше вразило? Те, що ніхто у Варшаві не почувався відчуженим. Діти 29 країн дуже швидко потоваришували.

 

- Здивувала мене й система навчання, - ділиться думками старшокласниця. - Якщо у нас з кільканадцяти учнів у класі насправді навчається троєетверо, а після занять одразу біжать гуляти, то за кордоном серйозно готуються. Їдеш в автобусі й зауважуєш: більшість підлітків читає. Хіба в нас таке побачиш? Школу там закінчують у 19-20 років. Як на мене, то це на краще. Наприклад, я пішла в 11-й клас, і мені важко вибрати майбутню професію. А може, якраз за ті два роки подорослішала б і знала б, чого прагну. У Фінляндії добрих учнів держава забезпечує житлом і такою місячною стипендією, якої, напевне, вистачає на півроку. Держава дбає про те, аби виховати собі гарне покоління. А мені соромно було навіть говорити про наші стипендії й дещо інше.

 

Казкова мерія Орлеана

 

Що здивувало Уляну в Орлеані, куди поїхала завдяки французько-німецько-польсько-російському проекту «Біла книжечка»? Жили в школі-інтернаті. Басейн, спортмайданчик - усе на території школи. Мер Орлеана організував зустрічі із французькою молоддю. Мерію Орлеана Уляна згадує, ніби казку. Каже: там - не звичні для кожного з нас сірі кам’яні мури, там - екзотика: старовинні каміни, вази, картини...

 

- Познайомилася я там із Дмитром (так, на його ж прохання, звали його друзі). Насправді батьки нарекли його Джмітрі. Вони - українці з Києва. А народився син у Франції. Уявіть, негри кликали француза Дмитром. Навіть просили мене повторити ім’я українською, аби правильно його вимовляти. Що мене здивувало? Чому батьки Джмітрі навчили сина кілька слів російською мовою, а українською - жодного?..

 

Пам’ятаю, розділили нас на три групи, кожна з яких повинна була намалювати те, з чим асоціюється слово «француз». І що ж? Майже всі зобразили жаби, парфуми і француза у береті та з вусами. Реакція французів? Сміх і здивування. Адже вони кажуть, що насправді їм не дуже смакують жаби. Деякі з них ніколи земноводих й не їли. Тобто у ресторанах їх готують, а їсти чи ні - вибір кожного.

 

На сніданок - жаб’ячі лапки

 

- У День французької кухні, - розповідає Уляна, - нас таки годували жабами. Це - дві лапки, схожі на одну курячу. І м’ясо за смаком нагадує куряче. Спочатку поклала до рота манюсінький шматочок, обережно розжовуючи. Відчуваю: стає гидко. Одразу бачиш перед собою звичних ропух. Другий шматок пішов легше. А вже потім... за вуха не відтягнеш. Смачні й слимачки, нанизані на паличку, під соусом і з креветками. Попервах навіть здається, що їсиш сирих слимаків. Польські кухарі приготували французам український борщ. Але, зізнаюсь, за смаком він був зовсім не українським. Лише назва...

 

Як би добре не розмовляли українці іноземними мовами, Уляна переконана: нашу людину видно здалеку. Чим? Поведінкою. За її спостереженнями, український школяр може усамітнитися, якщо нецікаво, займатись своїми справами. А чужоземці, навіть якщо їм нецікаво, роблять зацікавлене обличчя, вдають, що 100 років мріяли, аби ви їм про те розповіли. Це і є повага до ровесників.

 

- Я помітила, - кладе Уляна переді мною купку фотокарток із паризькими краєвидами, - у Франції мало вивчають іноземні мови. Вони наче зациклені на власній, ніби переконані: усі мають знати французьку мову. Мало хто вільно володіє англійською. Якось ми запитали англійською першого зустрічного, як вийти на річку Луару. Він, здавалось, навіть і не прагнув зрозуміти наше запитання. Але ж слово «Луара» і французькою, й англійською звучить однаково. Не ствердила б, що французи дуже цікавляться Україною. Під час вечора ми з поляками брали участь у забавах. Французи не приєднувалися до нас, дивилися, як на диваків. Розмовляли лише між собою. Запитаєш щось: дадуть стислу відповідь - і йдуть. Єдине, що могло їх зачепити, - тема спорту. Французькі школярі не біжать, як наші, гуляти після школи, а йдуть на стадіон.

 

- Відвідали ми багато соборів і замків: ІХ, ХІ та ХVІ століть. Якось самі забрели у замок ХVІ століття. А там - маленькі діти в шатах епохи середньовіччя. Спочатку ми переглянулися. Потім зрозуміли: вони в замку грають виставу. Це допомагає їм краще вивчити історію, культуру епохи... А, знаєте, Париж - надзвичайно брудне місто. Катаємося ми на катері по Сені, а навколо плавають пластикові пляшки, папірці, обгортки. Коли йшли до Лувру, заплющували очі. Дорога туди посипана піском, з обох боків - галька. І француженки насправді зовсім не такі, як показують у фільмах та на обкладинках модних журналів. Не ходять вони щодня у сукнях «від кутюр» й у вишуканих мештах на високих підборах. Тож моє уявлення про французьких жінок зовсім не збіглося із реально побаченим. Навіть прикро...

 

 

 

Валентина ШУРИН, «МГ».