Архів львівських газет: Молода Галичина

 

Четвер, 2 вересня 2004 р., 6 сторінка

 

Україна - останній рубіж «холодної війни»

 

Основна мета НАТО - опустити «металеву завісу» на російсько-українському кордоні

 

Плацдармом НАТО стають колишні радянські республіки. Прибалтійські держави увійшли до складу військового альянсу. Грузія вже однією ногою там. Американські воєнні бази є в середньоазійських республіках. В Україні наразі тільки проводяться спільні навчання.

 

У квітні ц. р. НАТО відсвяткувало 55-річний ювілей, що для будь-якої організації - термін досить великий. Зрозуміло, що, як й усяка організація, НАТО має свою місію, простіше кажучи, кінцеву мету. У НАТО місія одна - це знищення загрози зі сходу, а саме загрози з боку Росії, про що неодноразово заявляли американці. Наприклад, Генрі Кіссінджер, відомий політичний діяч США, висловився цілком чітко: «НАТО є і залишиться по суті своїй військовим альянсом, одним із завдань якого є захист Європи від російського вторгнення».

 

У грудні 2001 року оприлюднено програму стратегії національної безпеки США, де йдеться про необхідність встановлення глобального лідерства США у світі, про можливості впливу на несприятливу для Америки ситуацію у будь-якому регіоні, у будь-якій точці земної кулі.

 

Один із найвпливовіших американських політологів Збігнєв Бжезинський із цього приводу заявив, що, у разі відмови Росії від співпраці з північноатлантичним співтовариством, ідея генерала де Голля про Європу до Уралу стане реальністю, до того ж такою реальністю, яка не задовольнить більшість росіян. Причому Бжезинський завжди знає, що говорить, він не просто блефує. А недавно в оприлюдненій доповіді ЦРУ було сказано про те, що до 2015 року Росія має розпастися на 6-8 держав. Тобто завдання НАТО визначені абсолютно ясно.

 

Уся історія ХХ ст. - це історія протистояння Росії й Заходу. На різних етапах історії лідерство в західному світі належало різним державам. Якщо в першій половині ХХ ст. у ролі такого лідера була Німеччина, то в другій половині ХХ та на початку ХХІ ст. цю роль взяли на себе США.

 

Якщо з Німеччиною та її союзниками Росія справлялася, то у стосунках з Америкою ситуація значно складніша. Після Другої світової війни, очоливши західний світ і створивши військовий альянс НАТО, США почали «холодну війну», перший етап якої тривав до розвалу СРСР.

 

Розвалився і КВД, котрий було створено як противагу НАТО. США перемогли, та війна не закінчилася. І хоча, знову ж таки формально, НАТО оголосило про те, що стає мирною організацією, спрямованою на підтримку миру в регіоні, війна, як і раніше, триває.

 

НАТО, щоб воно там про себе не заявляло, як воєнна організація з атакуючою настановою, зобов’язане вести себе агресивно, інакше розпадеться. Приклад цього - війна в колишній Югославії. США в буквальному розумінні продавили воєнне вторгнення в Югославію, і жодна із західних держав не ризикнула цьому протистояти. Усі ті держави, які, до речі, раніше входили до складу КВД, злякалися, що можуть стати наступними. Але в певному сенсі вони все одно наступними стали. Згодом отримали членство в НАТО, що стало ще однією серйозною перемогою Заходу над Росією. Другою за останні п’ять років.

 

Однак США ніяк не вгамуються, адже апетит приходять під час їди. Підтвердженням цього є події в Грузії. США, заснувавши у Грузії власного агента, з обіцянками всілякого сприяння, у тому числі й членству в натовському альянсі, мають намір ще більше активізувати і загострити обстановку на Північному Кавказі. Зрозуміло, зараз Північний Кавказ - чимала проблема для Російської Федерації. У разі воєнних дій, а експерти (наприклад, директор інституту політичних досліджень Сергій Марков) вважають, що ймовірність цього досить велика, у Росії не залишиться вибору і їй доведеться стати на захист південноосетинських громадян, оскільки багато з них (майже 90%) прийняли громадянство Російської Федерації. А в разі війни з Грузією можна вважати, що ця республіка втрачена для Москви на багато років. Таким чином, уже перебуваючи де-факто під впливом Вашингтона, Грузія повністю залежатиме від грошових надходжень на фінансування війни, оскільки вона давно не самостійна. А це вже означає втрату Грузією своєї національної незалежності.

 

На черзі у стратегів із Вашингтона дві республіки, котрі на сьогодні відіграють для НАТО роль буферних держав. Це Білорусь та Україна. Це ті дві перешкоди, які лишилося усунути, щоб вийти до кордонів Росії. Найкращим для НАТО варіантом було б приєднання цих держав до воєнного блоку. Причому стосовно України ідеальним був би поділ країни на західну і східну частини, де західна виступала б у ролі ведучої з дислокацією основної групи військ НАТО. А схід зостався б тією буферною зоною, якою можна в будь-який момент пожертвувати. Один із кандидатів у президенти України Віктор Ющенко не приховує своєї пронатовської орієнтації, наголошуючи на необхідності вступу до цього альянсу. Зрозуміло, що це може принести Україні: втрату своєї армії, погіршення стосунків із Росією та цілковиту залежність від стратегічних амбіцій США.

 

При вступі до НАТО ми втратимо дешеві російські енергоносії. У разі підвищення цін багато галузей, особливо енергоємних, упаде. Далі почнеться посилення прикордонного режиму. А це означає, що десятки тисяч українців, котрі заробляють в Росії, залишаться і без роботи, і без грошей. Усього цього Ющенко не може не розуміти.

 

З моменту втрати армії про інтереси України вже можна не згадувати. Військові з НАТО будуть, звичайно, керуватися інтересами США. Навряд чи ті, хто поїхав до Іраку, представляють там інтереси України. Однак, якщо зараз ми ще можемо вирішувати, чи посилати нам війська в «гарячі точки», то, підкоряючись натовським генералам, нам доведеться лише виконувати накази, які, як відомо, не обговорюють.

 

 

 

Є. ТУРВІНЕНКО.