Австралія: українська «terra incognita»

Австралія: українська «terra incognita»

Вівторок, 3 серпня 2004 р. / 10 сторінка

Австралія, кенгуруВ Україну з неблизької Австралії навідалась до Києва відома радіожурналістка, письменниця Олександра Ткач (літературний псевдонім Леся Богуславець). Разом із сестрою Галиною Кошарською за підтримки Ліги меценатів пані Олександра опікується премією імені Дмитра Нитченка, яку вручають за пропаганду української книги. Дмитро Нитченко, він же Дмитро Чуб, дуже помітна постать в українській літературі діаспори. Його перу належать 29 оригінальних книг поезії, прози, публіцистики, десятки книг перекладів, був він упорядником, редактором, журналістом, видавцем, педагогом і громадським діячем. Дмитро Нитченко-Чуб - батько Олександри Ткач та Галини Кошарської.

- Пані Лесю, що таке українська діаспора в Австралії?


- Це понад 30 тисяч українців. Останніми роками багато прибуває з материкової України, а старші помирають. Так що кількісний показник доволі непостійний. Найбільші громади маємо у Мельбурні та Сіднеї. Молодь асимілюється, нова імміграція часто дуже охоче пристає до росіян. Хоч у церковних хорах, у суботніх школах є чимало з новоприбулих українців. У Мельбурні нині діють дві українські школи, а колись було значно більше. Маємо досить різних політичних угруповань, громадських організацій та спільнот. З липня 1949-го у Сіднеї виходить перша українська газета в Австралії - «Вільна думка». Потім з’явилися часопис «Єдність», двотижневик «Українець в Австралії». На державній радіостанції ЗЕА діє українська програма, яку я очолюю. Тричі на тиждень ми виходимо в ефір, трансляції - на усю Австралію.

- Пригадується, на початку 90-х точились розмови, що ось повернуться в Україну українці з-за океанів, привезуть свої капітали, заживемо усі заможно і щасливо. Але чомусь не їдуть. Чому?


- Багато тут причин. Одна з найбільших - українська влада не дуже прихильно ставиться до самої ідеї такого повернення. Знаю кількох людей, що повернулися в Україну зі США та Канади. Як їм нелегко було тут установитися! Друге - діти й онуки. Неможливо припровадити в Україну усю родину, яка там прижилася. Для них та земля, то - уже батьківщина. Тому обираємо ось такий шлях - щороку навідуємось в Україну. Я ж бо народилася у Зінькові на Полтавщині. І ніколи про це не забуваю. У Зінькові батько і мати народились, жила до 10-ти років у Харкові, потім - у Львові, у Німеччині, а з 17-ти - в Австралії. Батько жив тільки Україною. Дивувався, як можна витрачати час на розваги - корисніше книги читати. Йому боліло, аби українці в усьому світі володіли рідною мовою. Тут, у Києві, зупиняюсь у Анатолія Дімарова. А мандрую - ще тоді Радянським Союзом - від 1984-го. Подорожувала від Находки до Чернівців. Так і одну зі своїх книг назвала. Була спеціальна подорож Сибіром - п’ять днів. Усі тодішні радянські республіки об’їздила. Траплялось усіляке - вилучили та знищили, наприклад, фотоплівки, на яких зафіксувала письменника-дисидента Антоненка-Давидовича. А в Австралії усю нашу родину підозрювали у симпатії до комунізму. Казали: «Так просто туди не їздять».

- Що очікує на діаспору? Невже повна асиміляція, виродження? Тоді навіщо всі ті потуги самозбереження, коли вислід очевидний?


- Чи очікує нас повна асиміляція? Не знаю. Багато чого залежатиме від того, як нова хвиля себе поставить. Наразі навіть в асимільованої молоді серце залишається українським. Вони - у церковних хорах, у танцювальних гуртках. Дуже важливо, аби молоді українці побували на землі батьків і прадідів, вдихнули повітря прабатьківщини. Молодь нашу прикро розчаровує русифікація України. Книги, аудіокасети, компакти - усе навкруги російськомовне. Враження таке, що ти не в Україні. Молодь повертається з таких поїздок і докоряє батькам: ви нас учили любити Україну, а що там любити? Треба дуже багато пояснювати, треба багато любові до Батьківщини, аби все зрозуміти. Щодо мене, то не можу звикнути, що в Україні панує російська мова. Прикро спостерігати, як поводяться в Україні росіяни, як влада ставиться до українських проблем. Щоразу приїжджаю зі сподіванням на краще, але вперше за останні роки бачу в очах людей страх. І сама починаю переживати за українську культуру та державу. Кожна країна бережливо плекає рідну мову, культуру.

Чимало подорожую світами й усе те бачу. У Німеччині, наприклад, повно турків, але як вони чудово опановують німецьку мову! Нам треба вчитися у росіян твердості, коли йдеться про шанування рідного. Прикро, але українці постійно бояться когось образити. Я знаю російську мову, але принципово нею не послуговуюсь. Кажу, де треба: «Можу розмовляти англійською або українською». Найбільше розчарування: Україна, ставши Україною, не наповнилась українським змістом. Раніше неодноразово мріяла: повернутися б в Україну, жити десь на хуторі, у селі - не має значення, де саме, але неодмінно була б щасливою в Україні. Так думалось, аж поки не поїхала і не побачила реального життя в Україні. Запитувала себе: чого Бог так вчинив - послав нас на чужину? Може, аби ми звідти допомагали звільненню України? Це - єдина мета.

Історична довідка:

Аборигени з’явились на австралійському континенті за багато тисячоліть до Різдва Христового. Археологами знайдено бумеранг, який датується 8200-6900 роками до н.е. Європейців віддавен непокоїла думка про існування ще одного континенту. Античні географи здогадувались, що серед вод південної півкулі існує «Земля Південна Незнана». У другому столітті н.е. Птолемей накреслив карту тогочасного світу, і серед вод Індійського океану позначив суходіл, назвавши його «Terra Incognita». Перші європейські кораблі дістались берегів Австралії лише 1606 року. То були випадкові короткотермінові візити. Відкриту землю назвали Новою Голландією. Наприкінці 1660-го наукова інституція Королівське товариство Лондона звернулось до британського адміральства з проханням про спорядження морської експедиції у південні води для обстеження та вивчення нововідкритого континенту. Промине не одне десятиліття, і ось 1768 року вітрильник-баркас «Зусилля» під командою лейтенанта Джеймса Кука вирушає на південь. Кук, чудовий морехід, вправний картограф та астроном, досліджує східне узбережжя землі, давши їй ім’я короля Георга ІІІ і назву Новий Південний Велс та приєднує до британської корони. Трохи згодом із західної частини австралійського континенту підійшов французький капітан Франціс Алоуарн. Він проголошує суходіл посілістю Франції, закопавши у районі Черепашої Затоки пляшку з вкладеним відповідним текстом та двома французькими монетами. Щоправда, на цьому претензії Франції щодо Австралії й обмежились. Назву континенту запропонував навігатор Меттю Фліндер, який між 1801-м та 1803 роком повністю скартографував усе побережжя. Від 1817-го в усіх офіційних документах континент звано Австралією. Заселення Австралії європейцями розпочинається з кінця ХУІІІ століття. Сюди починають звозити кримінальних злочинців. 7 січня 1788 року у Ботанічній затоці стали на якір кораблі, які доставили перших 700 каторжан. Перше поселення назване Сіднеєм на честь міністра колоній Великобританії лорда Сіднея.

Поселення українців в Австралії «наймолодші». Українська колонія тут від 1948-го. Це - політична еміграція, оскільки сюди їхали не за заробітком, а з небажання жити в комуністичній системі. Між січнем 1947-го та вереснем 1952-го до Австралії прибуло 170200 біженців. Українців серед них - 17239. Та насправді їх було більше, бо чимало з українців мали громадянство інших європейських держав. Перші ж українці потрапляли на австралійський континент на кораблях ще царської Росії. «Нева» - перше російське судно, що прибуло до сіднейської пристані 1807-го. Командував шлюпом «Нева» капітан-лейтенант Юрій Лисянський, що походив із Чернігівщини, син священика Федора Лисянського.

Встановлено, що Ю. Лисянський - перший українець, який обплив довкола світу. Помер капітан Лисянський у дворянському званні в Петербурзі 6 березня 1837 року. У березні 1820-го у порт Джексон прибувають кораблі «Откритіє» та «Благонамєренний». Після відплиття кораблі полишили у Сіднеї хворого зі зламаною ногою молодого моряка Федора Зубенка, родом із Полтавщини. Подальша його доля не з’ясована. На різних кораблях у першій половині XIX століття до Австралії прибувало чимало осіб з українськими прізвищами - Станкевич, Завалишин, Хромченко, Луцький, Завойко, Коссак, Шостак, Ростовський, Горецький, Гриб, Займак. І нарешті - 18 липня 1876 року до Сіднея прибув український науковець-природознавець Микола Маклухо-Маклай. Австралійці вітали Маклая як героя, що задля науки пішов жити між дикунів, ризикуючи собою. Сідней вшановував «білого короля папуасів». Маклай навів контакти з австралійськими науковцями, запропонувавши побудувати зоологічну станцію, де фауну можна було студіювати в її природному оточенні. 1912 рік знаменний двома українськими постатями в Австралії - Федором Сергіївим та Степаном Барчинським. Перший заснував газету «Австралійське ехо», другий, родом із львівського Золочева, став доктором ветеринарії. Відомо, що Степан Барчинський повернувся у Галичину, у 1918-му служив старшиною в лавах УГА, а потім працював міським ветеринаром у Золочеві. Удруге до Австралії прибув 1936 року, оселившись у Сіднеї. Степан Барчинський писав статті про Австралію до львівської газети «Діло».


Ігор ГУРГУЛА.

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Липень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Попередні новини