Зелений Мисливець

Зелений Мисливець


Четвер, 19 серпня 2004 р. 34 сторінка
 
МисливецьЛегенди записав Юрій ВИННИЧУК
 
Ще до самого початку ХХ століття усі діти Львова знали про Зеленого Мисливця. Як тільки якась дитина не слухала мами і тата, то відразу чула погрозу:
 
– Ану, будь чемним! А то забере тебе Зелений Мисливець!
 
І дитяча фантазія домальовувала до образу таємничого мисливця те, що чула від бабусі і дідуся. Може, і вам щось доводилося про нього чути?
 
Колись львів’яни могли дізнатися найсвіжіші новини про Зеленого Мисливця у кнайпі «Під Королівським Оленем» на Замарстинові, де полюбляли збиратися мисливці. У холодні зимові вечори, коли за вікном танцювала хурделиця, а в коминку стрибав вогонь, завсідники кнайпи запалювали свої файки і починали неспішну бесіду за гальбами пива. Зазвичай вони обговорювали свої пригоди на ловах, дивуючи одне одного чудернацькими історіями. Корчмар Бомбах завше з цікавістю прислухався до тих розмов.
 
– То ви кажете, пане Кузеля, що бачили Зеленого Мисливця? – перепитав він, наливаючи пиво до гальби.
 
– Бачив, як ото вас бачу, пане Бомбах. Я зустрів його нині на оболонях. Він ішов по снігу, не залишаючи слідів. Хто ще міг іти по снігу, не залишаючи слідів, окрім Зеленого Мисливця?
 
– А чи був він у зеленій куртці, зелених штанях і зеленому капелюсі?
 
– Аякже! І з зеленим пером на капелюсі. Вуса мав закручені догори.
 
А коли серед присутніх траплявся хтось, хто чув про таємничого незнайомця вперше, то в очах пана Бомбаха враз спалахував радісний вогник, і він, смачно плямкаючи, починав переповідати легенду, яку вже вивчив напам’ять.
 
Ніхто не знає, ким був насправді Зелений Мисливець і як його звали. Відомо тільки, що цей чоловік, котрий просто-таки схибнувся на ловах і цілими днями тільки те й робив, що переслідував дичину, жив у середині XVIII століття. Однак на ловах йому не фортунило. Рідко коли вдавалося що-небудь уполювати. Одного разу, коли він блукав лісами цілий день і повертався додому без трофеїв, йому на дорозі зустрівся чоловік у чорному одязі. Незнайомець злегка підняв капелюха і привітався.
 
– Моє шанування, пане добродію, бачу смуток на вашім обличчі. Невдалі лови, чи не так?
 
– Маєте рацію, невдалі. За цілий день навіть куріпки не вцілив. Чи то рушниця стара, чи то я вже такий нездалий...
 
– А що б ви, пане, сказали, якби я вам подарував таку рушницю, що б’є без промаху? Стріляючи з неї, не конче навіть бачити дичину – куля сама її знайде.
 
– Жартуєте? Такої рушниці не існує.
 
– Чуму ж не існує? Зараз вам покажу.
 
Чоловік вставив три пальці до рота і свиснув так пронизливо, що з довколишніх дерев вороння з галасом шугнуло в небо. А з лісу виїхала бричка, запряжена трійкою чорних, як смола, жеребців, на козлах сидів чорний візник у чорному капелюсі. Чоловік підійшов до брички, взяв із лави рушницю і подав її мисливцеві.
 
– Ну, спробуйте, пане.
 
Мисливець, не цілячись, вистрелив у кущі. Тієї ж миті звідти вистрибнув олень, високо підскочив, зробив кілька кроків і тут же звалився у траву. Мисливець підбіг ближче, не вірячи своїм очам: він вполював оленя! Давно вже йому не траплялася така здобич.
 
– Що хочете за цю рушницю? – спитав тремтячим голосом.
 
– Зовсім дрібничку. Можна сказати, що й нічого. Ви дасте мені свою душу...
 
Мисливець зблід, здогадавшись, з ким має справу. Але чоловік додав:
 
– Ну-ну, аж так не переймайтеся. Насправді душа залишиться у вас. Я вам подарую кулю, в яку сховаю вашу душу. Все, що від вас вимагається, – носити цю кулю при собі і ніколи з нею не розлучатися. Кулю цю я наділю такою здатністю, що скільки б ви її не вистрілювали, вона щоразу буде повертатися до вас. І так буде три тисячі разів. А як останній раз вистрелите або загубите її, вилетить душа з кулі і – простісінько у мої руки.
 
Мисливець подумав собі, що ніхто ж його не змусить вистрілити аж стільки разів. На передостанньому пострілі він може зупинитися і сховати рушницю в безпечне місце. Мисливець і чорт вдарили по руках та підписали угоду. Як тільки мисливець розписався, то відчув, як клубок повітря підійшов йому до горла і зупинився, мовби нізащо не бажаючи покидати його. Але чорт гукнув:
 
– Ну!
 
І повітря вирвалося з якимсь жалібним зойком. Після цього чорт вручив мисливцеві рушницю з чарівною кулею, яка нічим не відрізнялася від будь-якої іншої, видряпав на ній кігтем три маленькі шістки, а потім крутнувся на місці та зник.
 
Отримавши диво-рушницю, мисливець уже ніколи не вертався з ловів без здобичі. Чародійну кулю беріг як зіницю ока, носячи її в кишені зеленої куртки. Жінку свою попередив, аби ніколи навіть пальцем не рухала його куртки. Звичайно, він нічого їй не розповів про угоду з чортом, бо вона – як ревна християнка – ніколи б із цим не змирилась. Аби не збитися з ліку, кожен свій постріл він старанно нотував у спеціальному зошиті, якого ховав у скрині. Завдяки ловам він розбагатів.
 
Тим часом його жінку стала усе сильніше нервувати та зелена куртка, яка вже кілька років не пралася і неприємно пахла. Мисливець нізащо не бажав вішати її в сінях, ховаючи у хаті до шафи. Врешті, вона скористалася його відсутністю, винесла надвір балію, налила теплої води і випрала куртку. Але перед тим усе, що знайшла в кишенях, дбайливо розклала на порозі. Куртка на сонці швидко сохла, а жінка зайшла до хати припильнувати обід. Але коли вона вийшла, то побачила, як індик щось поцупив з порога й побіг із радісним ґольґанням. Жінка навіть не стала його переслідувати, адже то була лише куля. Подібних куль у її чоловіка було стільки, що хоч город засівай. Жінка розклала все, що було в кишенях по місцях, пропалу кулю замінила іншою і повісила куртку знову до шафи. Ех, якби ж то вона зізналася в усьому чоловікові, то він би, може, й знайшов чарівну кулю десь на обійсті, бо індик недовго нею тішився, зрозумівши, що це далеко не смаколик. 
 
Але жінка не розповіла нічого. Наступного дня мисливець вдягнув куртку, не зауваживши жодних змін, і подався знову на лови. Незабаром побачив на узліссі оленя з такими великими і гіллястими рогами, що, здавалося, перед ним з’явився сам Король Олень. Він, не замислюючись, наставив рушницю і натиснув цинґель. І тієї самої хвилі затряслася земля у нього під ногами, сліпуча блискавка розпанахала небо, торорохнув грім – і якась невидима сила вхопила мисливця й закрутила у шаленому чортовирі. А далі він побачив, що стрімко падає у червону клекочучу жаром прірву і розпачливо закричав, коли перші язики полум’я торкнулися його ніг.
 
Але, опинившись у пеклі, мисливець страшенно обурився, твердячи, що не зробив того останнього пострілу, про який його попередив чорт, а тому душа його не повинна була сюди потрапити.
 
– Е-е, прошу пана, – заперечив чорт, – то все ніби й так, а ніби й не так. Бо ви загубили чарівну кулю.
 
– Нічого подібного! Це неможливо!
 
– А що, хіба повернулася куля?
 
Мисливець мац-мац по кишенях – нема. Але з цією жахливою для себе новиною він ніяк не хотів змиритися. Адже в нього всі постріли записані, там ще навіть друга тисяча не викінчилася. За будь-якої нагоди він чіплявся до чорта, і років через двадцять так йому надокучив, що той таки зробив для нього одну поблажку. Раз на рік він погодився випускати його з пекла на пошуки загубленої кулі. Якщо він її знайде, чорт поверне йому душу.
 
Але за той час жінка мисливця, вирішивши, що чоловік її загинув, вийшла заміж удруге й переселилася до нового чоловіка, а на місці їхньої хати зосталися самі руїни, які заросли густою травою та кущами.
 
– Раз у рік Зелений Мисливець з’являється в околицях Замарстинова і нипає у пошуках кулі. Він не знає, де має шукати кулю, бо чорт не сказав йому про те, що жінка підмінила кулю, а індик згубив її на подвір’ї. От він і блукає тими місцями, де ходив на лови, і шукає, шукає кулю, – закінчив розповідь корчмар. – Коли йому хто-небудь зустрінеться, він запитує: «Чи не знаходили ви мою кулю?». Але ніхто ще не відповів йому ствердно.
 
А 1859 року привид Зеленого Мисливця зник і більше ніколи нікому не зустрічався. Хоча розповіді про нього продовжували кружляти. Кажуть, що саме того року Зелений Мисливець таки знайшов свою кулю. Він приніс її чортові, той покрутив її в пальцях і погодився, що стріляли нею не більш як дві тисячі разів. Після цього повернув йому кулю разом із його душею і випустив на волю. Але відтоді, коли Зелений Мисливець потрапив до чорта і визволився від нього, проминуло цілих сто років. Як тільки він опинився на оболонях, де звик полювати, то відчув, як тягар літ на нього тисне усе дужче й дужче. Ноги не слухалися його і при кожному кроці підкошувалися, рушниця випала з рук, а сам він урешті впав у траву і вже не зміг підвестися. Лежав горілиць і дивився на хмари, доки очі самі собою не заплющилися і він поринув у вічний сон. Хвильку потому невидима рука підібрала рушницю, а люди знайшли вибілений сонцем кістяк у вицвілому зеленому мундирі.

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Вересень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
    1 2 3 4 5
6 7 8 9 10 11 12
13 14 15 16 17 18 19
20 21 22 23 24 25 26
27 28 29 30      

Попередні новини