Молитва за сина

Молитва за сина

Четвер, 20 травня 2004 р. 9 сторінка

Леся Гонгадзе Кореспондент «МГ» попросила Лесю Гонгадзе розповісти про Георгія 
 
Ірина ЛЬВОВА, «МГ»
 
У день народження Георгія, 21 травня, вона завжди намагалася бути поруч. Навіть коли служив в Ашгабаді, примудрилася у 50-градусну спеку привезти його улюблений полуничний торт. Тоді, 1988-го, вона змогла врятувати свою єдину дитину від афганської м’ясорубки. Чи могла передбачити, що дика азійська середньовічна розправа знайде сина під українським небом - чистим і мирним.
 
«Не знаю, де мій Гія»
 
Леся Гонгадзе - хто посміє її осудити - не приховує, що доклала великих зусиль, аби Гія не потрапив до Афганістану.
 
- Тепер, коли Україна плаче над загиблими солдатами в Іраку, мені хочеться кричати: вибачте, вони пішли туди добровільно, сподіваючись заробити гроші й облаштувати своє життя ціною чужої крові! А наших дітей кидали в афганське пекло примусово та безплатно, не питаючи їхньої згоди. Нині зіткнулась із цинізмом іншого роду. Навіть споконвічні вороги, що воюють на Близькому Сході, обмінюються тілами загиблих. А тіло мого племінника, якого знайшли мертвим торік, досі не віддають батькам.
 
- Тіло, що знайшли поблизу Таращі, також не поховане. Незважаючи на результати експертизи, ви як мати не опізнали його. Чому маєте сумніви, що то ваш син?
 
- У морзі я бачила набір кісток і дві стопи - єдине, по чому можна було упізнати сина, адже голову так і не знайшли. То були стопи не мого сина, я в цьому переконана. Гія носив черевики сорок п’ятого розміру, а ці стопи були щонайменше на 3 см коротшими. Я мала із собою черевик у торбі, і коли американський експерт робив рентгенівський знімок стопи, я поставила поруч взуття. Він чітко бачив розходження розмірів, однак знайшов пошкодження кісток на двох пальцях, які колись давно травмував Гія. Крім того, у сина були дуже своєрідні пальці - другий набагато довший від першого, синові навіть взуття було складно підібрати. А на тих стопах, які мені показали, усе було нормально. Я пропрацювала в медицині 44 роки і щось таки тямлю в анатомії. Не бачила я також результатів ДНК синового волосся, котре принесла із собою на експертизу і віддала здивованим медикам. Волоссячко семимісячного Гії зберігалося у мене від дня його хрестин, загорнене у крижмо. Усе це та деякі інші нюанси дають мені підстави сумніватися, що то є тіло мого сина. Я готова поховати його, але мушу точно знати, що написати на могилі: «Георгій Гонгадзе» чи «Невідомий».
 
Фатум?
 
Із батьком Георгія - Русланом Гонгадзе - Леся познайомилась випадково, у Львові. Їй треба було терміново зателефонувати, а нахабний красень-грузин, здавалося, приріс до слухавки вуличного телефонного автомата. Як з’ясувалося згодом - навмисне зволікав, розглядаючи гарненьку львів’янку. Потім він попросив показати, де знаходиться костел. Вона поспішала на побачення, і він... пішов за нею! А через деякий час забрав її у Тбілісі, до батьків. Дуже привітно зустріли вони галицьку невістку, весілля зіграли - справжнє, грузинське, на три дні. Дуже любила Леся чоловіка і мріяла нородити синочка, такого ж красеня.
 
Вона народила їх аж двох відразу - близняток. Проте одного Леся навіть не встигла прикласти до грудей. Немовля безслідно зникло з пологового будинку. Думала, що збожеволіє від горя. Розшукувала впродовж усього життя. Гія дізнався про брата від «доброзичливих» сусідів, коли йому було п’ять років, і також мріяв його знайти. Але все марно. І ось через багато літ...
 
- Якось на концерті у Тбілісі, де було присутнє керівництво республіки, я побачила хлопця, дуже схожого на Гію, - розповідає п. Леся. - Кинулась до нього, він здивовано відсахнувся... Це був один з охоронців Шеварднадзе, і ми не змогли поговорити у той день. Зустрілися пізніше. Карі, а не блакитні, як у Гії, очі, трохи нижчий на зріст... Він розповів, що є усиновленою дитиною стареньких батьків. Узагалі, трохи дивною була наша зустріч, я так і не дізналася нічого напевне. Не знаходила собі місця, мучилась. Врешті попросила Георгія, аби поговорив із ним.
 
Вона не знає, про що вони розмовляли упродовж кількох годин, але, повернувшись, Гія взяв її за руку, подивився просто у вічі і сказав:
 
- Мамо, не думай про це більше і не плач. Ти помилилась. Той хлопець не може бути твоїм сином - він тебе не вартує.
 
Вона заспокоїлась.
 
«Захищав батька зі зброєю у руках»
 
«Підстав другу щоку» - то не для нинішніх часів, мабуть. Вона вважає, що, можливо, неправильно виховувала хлопця для цього агресивного світу, але інакше не вміла, бо так виховували і її. Надто м’яким, вразливим його ростила. Чотири репетитори, що приходили додому навчати Гію іноземних мов, спортивна школа. Як могла - намагалася захистити від впливу «поганих хлопців» із вулиці. Але він умів за себе постояти. Гія вчився у шостому класі, коли старші хлопці погрозливо вимагали в нього гроші за те, що він, «полукровок», ходить по грузинській вулиці. Він не дав. Його вирішили провчити. На щастя, картину розправи побачив учитель і вчасно втрутився. «Ваш син не втік, а став біля стіни, розкинувши руки, і протистояв десятьом розлюченим підліткам, озброєним ціпками», - розповідав їй потім педагог.
 
- Ми розлучилися з чоловіком, коли Гії виповнилося сім літ. Син став сенсом мого життя, і я наївно думала, що зможу замінити йому і батька, і матір. Але ніколи жодного злого слова я не сказала на адресу батька. Руслан із Гією бачився дуже часто, бо ми залишились жити у Тбілісі. Коли син виріс і батькові - колишньому голові грузинського парламенту - загрожувала смерть, він із зброєю в руках захищав його від «звіадистів». А коли 1993-го Руслан помирав у Києві від раку, біля його ліжка сиділо троє - дружина Манана, Гія і я.
 
«Сную, мов примара, серед живих»
 
«Жінок у мене може бути багато, але ти, мамо, одна», - сказав їй якось Георгій незадовго до зникнення. І додав: «Що б я робив без тебе?».
 
А вона без нього - ЩО? Хіба могла подумати про таке?
 
Він не говорив ніколи, але вона знала, що почувається винним перед нею - так, наче не сповна віддав синівський борг. І насамперед тому, що через нього - так він вважав - пожертвувала особистим життям. Їй то дивно - яка жертва? Помислити не могла, аби за столом поруч із її дитиною сидів чужий чоловік!
 
Їй залишились фотографії - багато, дуже багато фотографій, що зберігаються у кількох грубезних альбомах. На відміну від багатьох жінок, котрі спалюють гіркі й невдалі фрагменти минулого, Леся зберігає їх усі. Ось колишній чоловік із новою дружиною за святковим столом, а поруч - маленький Гія. Ось свекор у військовій формі майора - він очолював військовий госпіталь під час Другої світової. А то - Руслан Гонгадзе і Звіад Гамсахурдіа щиро усміхаються одне одному. За кілька тижнів новоспечений президент підготує «тридцять дві кулі» для учорашніх соратників. І 27-м у списку буде батько Гії. Мар’яна - перша дружина Георгія, із якою він познайомився на фестивалі «Червона рута» і завдяки якій переїхав до Львова, перевівшись із Тбіліського університету на факультет іноземних мов ЛНУ імені І. Франка. Недовгим був той шлюб. «Йому б за жінкою дивитись, а він по війнах бігає. Хто таке витримає?» - демонструє жіночу солідарність із Мар’яною п. Леся.
А то вже Мирослава, друга дружина. Онучки-близнята - Соломійка і Наночка, що народилися 1997 року. 
«Бешкетниці! - щасливо сміється бабуся. - Ідучи на базар, брала на плечі рюкзачок. Дітей не лише міцно тримала за руки, а й прив’язувала мотузками до паска на своїй талії. Інакше б вони порозбігалися, поки розраховуюсь за покупки!»
 
І київські фото - Леонід Кучма, В’ячеслав Піховшек і Гія у студії. Гія із доньками на Хрещатику. Останній Великдень сина.
 
З альбому раптом випадає фотографія розкішної сіамської киці. Пані Леся піднімає світлину з підлоги, напружено розглядає, потім промовляє наче сама до себе:
 
- Якось наша киця народила шестеро кошенят - блакитнооких, як вона сама. Ми мешкали тоді всі разом. Куди б я не повернула голову, на мене звідусіль дивилася пара блакитних очей - Гіїні, Миросині, Соломійчині, Нанині. Навіть няня, котра допомагала доглядати дівчаток, мала очі кольору неба. А тут ще й кицьки, аж семеро! Іноді мені здавалося, що я потрапила в казкове королівство блакитних очей. А нині...
 
Нині карі очі Лесі Гонгадзе сповнені смутку і болю. Зникло, розчинилося у Часі Блакитнооке Королівство. Немає Георгія. Онучки з Миросею далеко за океаном, десь на іншому боці планети. Востаннє бачились три роки тому. Якби не ці фотографії - мовчазні свідки її щасливого «учора» - здавалося б, що життя їй наснилося.
 
Нема нічого. Вона, котра народилася у Львові і має багатовікове галицьке коріння, змушена тулитися у родичів, бо не визнає її Україна своєю громадянкою, адже на момент розколу СРСР і проголошення Незалежності Леся Гонгадзе жила в Тбілісі.
 
- Сную, мов примара, серед живих, мозолю очі. Намагаюсь якомога менше спілкуватися з родиною і друзями - боюсь накликати на них біду. Людське життя нині нічого не варте, з кожним можуть зробити що завгодно - зухвало і безкарно. Моя історія - тому підтвердження. Але вірю, що часи зміняться і я коли-небудь дізнаюся правду про свого сина. Дожити б до того дня. Хочу знати, з ким лежатиму поруч на цвинтарі.
 
P. S. Якби Гія був тут, вона знову спекла б торт із полуницями, виклавши на ньому червоними ягодами круглу дату - 35. Але торта не буде. Не буде 21 травня гостей, застілля, побажань ювілярові і традиційного тоста - за маму. Завтра Леся Гонгадзе піде до церкви і поставить Богові свічку. Вона молитиметься за сина.

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Липень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Попередні новини