Обережно: хвіртка в ЄС зачиняється...

Обережно: хвіртка в ЄС зачиняється...

Четвер, 26 серпня 2004 р. / 32 сторінка

ЄвросоюзПісля вступу до ЄС нових десяти країн Східної Європи 1 травня цього року міністри закордонних справ Німеччини та Польщі демонстративно походжали туди-сюди на прикордонному переході у Франкфурті-на-Одері: мовляв, тепер між нами кордонів немає, ми всі - в Євросоюзі. Але на сьогодні реальність на кордонах виглядає дещо інакше. Автор, отримавши гостьову візу в країни Шенгенської угоди, пересвідчився на власному досвіді, як виглядають теперішні кордони ЄС.

У Краковці - Корчовій стоянка до ранку

Виїжджаю о 22 годині рейсовим автобусом Львів - Жешів. Доїжджаємо до кордону за півтори години. Перед нашим автобусом черга з п’яти «далекобійних» автолайнерів сполученням Київ - Лондон, Київ - Париж, Неаполь, Рим та інших. Водій приречено повідомляє пасажирам, що стоятимемо до ранку. Українські митники й прикордонники оформляють документи подорожувальникам досить швидко, а ось польські колеги проводять митний догляд та паспортний контроль надто прискіпливо, повільно, іноді демонстративно попиваючи каву, не звертаючи жодної уваги на повний автобус людей, що вже півночі очікує контролю.

Вони знають, у цих автобусах поляків нема, а всім іншим «неєвропейцям», мовляв, нехай не здається, що так легко проїхати у Євросоюз. На українсько-польському кордоні тепер красується зірковий єесівський прапор, що натякає на те, що польські прикордонні та митні служби відтепер обтяжені великою відповідальністю, бо ж за ними нині увесь ЄС! Митників найбільше цікавить кількість сигарет та алкоголю, що перевозять подорожуючі. Якраз на світанку нарешті перетинаємо кордон.

У Жешові я придбав квиток автоперевізника «Інтеркарз» прямим сполученням із французьким містом Анже, що на заході Франції. Щоправда, пряме сполучення є умовним, бо у Вроцлаві таки доводиться пересідати на інший автобус цієї ж фірми, який повинен уже чекати пасажирів на автовокзалі. Але не все так гладко. У Вроцлаві автобуса немає, й усім мандрівникам доводиться його шукати. Представниця фірми метушиться між пасажирами, намагаючись їх «розселити» за напрямками, вказаними у квитках. Урешті, пересідаю в автобус до Анже, пересадок більше не обіцяють.

Відсутність чеської візи до Парижа заведе

Надвечір, близько 22 години, доїжджаємо до польсько-чеського кордону Кудова-Здруй - Наход. Це насторожило, адже автобус мав їхати на польсько-німецький кордон, у мене немає чеської транзитної візи. Запитую водія, чи можуть виникнути якісь проблеми. Той заспокоює, буцімто, проблем нема, адже це тепер внутрішній кордон Євросоюзу і якщо є шенгенська віза, то можна спокійно подорожувати. Однак і на цьому внутрішньоєвропейському кордоні перевіряють паспорти всіх пасажирів. Щоправда, автомобілі з польською та чеською реєстраціями проїжджають безперешкодно, ледь пригальмувавши перед прикордонниками. Останні можуть ліниво кинути оком на показані у віконце документи.
Польський прикордонник, побачивши мій паспорт із тризубом, якось різко вихопив його з рук і, не зазираючи усередину, кудись із ним пішов. Через деякий час мене викликали з автобуса, і вже чеський прикордонник сказав, щоб я вертався назад, бо потрібна транзитна віза. Шенгенська віза не дає права проїзду чеською територією. Жодні мої прохання, умовляння та пропозиція купити візу на місці не приймаються. Прикордонник уперто наполягає: «Богужєль. Богужєль. Не могу». Тоді маю претензії до водія фірми «Інтеркарз», адже ніде не було вказано, що цей автобус поїде через Чехію, бо два попередніх, що курсували до Анже, їхали через Німеччину, і я був упевнений, що й цей рейс обминає Чехію. Водій обурено телефонує на фірму і каже, що минулого разу чехи йому висадили двох китайців, з українцями тепер ті самі проблеми, а фірма не попереджає. Але мені від того не легше. Зупиняю якийсь чеський автобус, що прямує до Варшави, і повертаюсь у Вроцлав. Уже ніч. На фірмі обіцяли все залагодити, але з 9-ї ранку. Вранці працівники «Інтеркарз» дуже ввічливі, пропонують готель коштом фірми, бо наступний рейс до Анже тепер через Німеччину буде аж через... три дні. Таке мене не влаштовує. Тоді фірма пропонує варіант уже цього ж дня їхати їхнім автобусом до Парижа, а звідти фірма купить квиток на швидкісний поїзд TGV, і він за півтори години доставить мене до Анже. Такий варіант мені сподобався, бо ж я не планував побувати у Парижі.

«Інтеркарз» тримає слово у дорозі

На польсько-німецькому «прозорому» єврокордоні також прискіпливий паспортний контроль. Польські та німецькі паспорти оглядають побіжно, до українського - увага особлива. Беруть для перевірки в базі даних на комп’ютері, не зважаючи, що є шенгенська віза. Це не займає багато часу, і десь через півгодини паспортний контроль успішно пройдено. В’їжджаємо у Німеччину, коли вже стемніло. Над ранок добираємось до німецько-французького кордону. Тут я не вперше, і в минулі роки автобуси й автомобілі не зупинялись зовсім, прикордонників і близько не було. Тепер же, вочевидь, із загрозою терактів та розширенням ЄС на схід паспортний контроль поновили. Поблизу кордону автобус зупиняє німецька поліція і перевіряє паспорти. Щоправда, цього разу український паспорт уже був нарівні з усіма. Поліцейський переглянув його так само, як усі інші, і, промовивши «danke», повернув.

Опівдні добираємось до паризького вокзалу «Монпарнас». Тут водій купив мені коштом фірми квиток на швидкісний комфортабельний поїзд TGV, який за півтори години, подолавши відстань близько 500 км, довіз мене до кінцевого пункту - міста Анже. Треба віддати належне фірмі «Інтеркарз», бо у квитку зазначено, що перевізник зобов’язується доставити пасажира до місця призначення. І свій обов’язок вони виконали, попри певні непорозуміння, пов’язані з розширенням Євросоюзу.

Після місячного перебування у ЄС настала пора повертатись додому, бо закінчувався термін дії шенгенської візи. Їхав через Італію. Цього разу, обираючи перевізників, я був уважнішим і допитувався про їх маршрути, щоб знову не втрапити в якусь халепу з транзитом. Бо, для прикладу, Польща не вимагає транзитної візи за наявності шенгенської, а Словенія, Хорватія потребують, та ще й $50 треба заплатити за проїзд їхніми територіями.

Трапилась мені нагода купити за 28 євро дешевий квиток на відпочинковий чартерний поїзд сполученням Ріміні - Мюнхен. В Італії набув цінного досвіду подорожування колією, прогавивши один потяг. Бо там поїзди прибувають на довільні колії, а не на ті, що вказано в розкладі. Тому треба самому пильнувати за біжучими рядками на інформаційному табло. Повідомлення з’являється за кілька хвилин до прибуття поїзда.

У Мюнхені я придбав квиток до Перемишля, але з чотирма пересадками в інтервалах від 10-ти до 50 хвилин. Проте пересадки на території Німеччини пройшли успішно, бо поїзди курсують з великою точністю і прибувають саме на ті колії, що вказані у розкладі руху.

На прикордонника № В-297 ніхто не зважав

Із Перемишля за два злотих «маршруткою» дістаюся пішого прикордонного переходу Медика - Шегині. Напис на кордоні «Вас вітає Україна» мав би поліпшити настрій та викликати щемне відчуття зустрічі з домівкою. Але те, що творилось на кордоні, викликало тільки сором за державу. Біля будки з прикордонником, що проштамповує паспорти, зібрався величезний натовп наших та польських туристів і гендлярів горілкою й сигаретами. Ніякої черги, усі пруть нахабно, через голови передають торби й валізи. Особливо нахабніють польські молодики, створюють штовханину, тисняву.

Ще кілька хвилин тому на польському боці за присутності їхніх прикордонників вони стояли чемно, а ось на нашому боці чомусь прикордонників не виявилось. Почулись жіночі крики, зойки, комусь стало погано, але на це ніхто не зважав. Простоявши годину затиснутим з усіх боків у натовпі і не просунувшись ані на крок, я зрозумів, що перейти кордон неможливо. Аби вибратись з натовпу, довелось добряче попрацювати ліктями. Шукаю нашого прикордонника, аби порадив, що робити, і навів порядок на кордоні. Та безрезультатно. Він з’явився тільки після того, як я почав трясти діряву сітку огорожі. На запитання, чому такий безлад на кордоні, він флегматично відповів, що нічого вдіяти не може, бо люди ходять туди-сюди, і він сам недавно теж так ходив. Назватись охоронець кордону відмовився, зіславшись на якусь інструкцію. Бейджик із фотографією на мундирі інформував, що я розмовляю з прикордонником № В-297. Підійшовши до натовпу, В-297 тихим голосом неохоче просив людей дотримуватись черги. Але на нього ніхто не зважав - натовп вирував і надалі.

Господарями тут були торговці цигарками і спиртом, а не прикордонники. Коли в моїх руках з’явився фотоапарат, у В-297 прорізався голос - він почав кричати й погрожувати, що... фотоапарат забере й засвітить плівку. Фотографувати, мовляв, заборонено, дозвіл може дати тільки вище керівництво. На знахабнілих поляків, що пхались в Україну, підвищити голос він не наважувався. Тоді порядок на кордоні змушений був наводити журналіст. Знайшовши підтримку ще в кількох співвітчизників, нам вдалось перекрити доступ до прикордонної будки поза чергою. І вже через 15 хвилин черга розсмокталась, і я нарешті ступив на рідну землю. Наші ж митники навіть не дивились у бік польських та українських вояжерів. Виникло враження: пронести таким чином в Україну можна все, що завгодно.

Зостався неприємний осад від зневаги західних сусідів до нашого кордону. Щось подібне важко собі уявити на всіх інших кордонах, які довелось перетинати. Нікому з подорожуючих навіть на думку не спало б нахабно пхатись на кордоні Польщі чи Чехії, створювати тисняву й безлад, бо знають: до них одразу буде вжито відповідних заходів.

Львів - Анже - Париж - Рим - Пезаро - Мюнхен - Львів.

Йосиф ПАЗЯК, «Молода Галичина»

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Липень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Попередні новини