Легенди про упирів

Легенди про упирів

Серпень 2004 р. / 33 сторінка

УпирЗакоханий упир

Любилися колись у Брюховичах Івась та Ганнуся і збиралися побратися. Уже Ганнуся і сватів прийняла, й сорочку для Івася вишила, коли сталася біда. Івась помер. Ганнуся дуже за ним побивалася.

Минуло з тої пори зо два місяці. Батьки Ганнусі поїхали на ярмарок у Броди, залишивши її саму. Пізньої ночі Ганнуся почула стукіт кінських копит, що наблизилися до її хати, далі скрипнула хвіртка, злякано дзявкнув песик і сховався в буду. Хтось підступив до вікна і постукав. Вона налякалася, накрилася з головою кожухом і вся дрижала зі страху. Та за хвилю щось почало трясти двері і почувся глухий голос: «Відчини!»

Дівчина встала, підійшла до дверей, але відчиняти не наважилась.

- Відчини! - просив голос. І цей голос був їй ніби знайомий, когось нагадував. Але кого?

Двері стрясалися, вітер гудів у димарі і скрипіли старі ясени. Двері були старі, засув не втримався і гримнув на землю. Ганнуся скрикнула, упізнавши у нічному гостеві свого Івася.

- Я приїхав за тобою, моя голубко Ганнусю, - сказав парубок.

Голос ніби належав йому, а ніби і не йому, бо добувався, мовби з глибокої криниці.

- Під хатою чекає мій кінь, збирайся, поїдеш зі мною. У мене тобі буде добре, маю великий палац, а там так гарно, що ти такої краси ще ніколи не бачила.

Дівчина була мов паралізована, їй відібрало мову зі страху, вона не могла видушити з себе жодного слова. Врешті, за якусь хвилю це минуло, і вона сказала:

- За... зараз... я тільки заберу своє віно... у скрині... сувій полотна...

- Не треба тобі ніякого віна. У мене є все. Будеш - як княгиня, - сказав парубок.

- Але то моя бабуся виткала... мушу забрати...

Вона метнулася до скрині, взяла сувій полотна під пахву і пішла за своїм коханим. На подвір’ї нетерпляче бив копитом чорний, як ворон, кінь, а з його ніздрів виривалося полум’я. Щойно вони сіли верхи, як кінь рвонув і вихором полетів у напрямку цвинтаря. Спинилися аж над могилою Івася.

Парубок допоміг дівчині зіскочити з коня і сказав:

- Заходь.

- Але куди? - здивувалася Ганнуся. - Я не бачу жодного входу.

- Там під плитою є діра. Як тільки ти просунеш у неї руку, вона стане широкою - як двері.

Там і справді виднілася щілина, з якої пробивалося тьмяне світло і кидало жовтий язичок на траву. Але Ганнуся відповіла:

- Ні-ні, Івасю, я не бачу нічого. Іди ти перший, а я за тобою.

Він послухався її, нагнувся і просунув руку в отвір. Тієї ж миті отвір розширився, і небіжчик спустився в могилу.

- Ходи! - гукнув Ганнусі.

- Зараз, тільки подам тобі полотно.

І вона подала йому кінчик сувою. Мрець потягнув його до себе, полотно розкручувалося і розкручувалося - кінця йому не було. А тут і півень заспівав. Світло в отворі враз згасло, і могила знову докупи зійшлася.

Ганнуся чимдуж побігла до хати. А коли приїхали з ярмарку батьки, то усе їм розповіла. Батьки пішли на гріб зі священиком, відправили службу Божу і забили в могилу осикового хреста. Після цього упир уже більше дівчину не турбував.

Пригода з упирицею

Олько Кучера вертався пізно возом із млина. Довкола вже панувала глупа ніч, лунало кумкання жаб, хлюпотіла Полтва і шумів очерет. Яскраве сяйво місяця освітлювало дорогу. І довелося йому їхати через один нечистий місток, де завше щось страшило. Олько, звісно ж, перехрестився, але щойно коні ступили на місток, як просто перед ними пролунало жалібне бекання ягняти. Олько стримав коні, придивився і справді побачив, що посеред мосту лежить чорне ягня.
«Гм... - задумався він, - певно, якесь ягнятко заблукало з отари, треба його забрати до себе, може, хтось за ним зголоситься. А як ні, то моє буде».

Помисливши так, підняв ягня, поклав на возі позад себе, смикнув віжки і рушив далі.

Ягня лежало тихо, тільки коли-не-коли побекуючи. Але за якийсь час несподівано зірвалося, скочило Олькові на шию і зареготало так шалено, аж мороз пішов по шкірі. Хлопець спробував його скинути, але де там: учепилося так міцно, що ради не даси. Регоче і каже жіночим голосом:

- Я упириця! Вези мене на цвинтар!

Радий чи не радий, та заїхав Олько під браму цвинтаря. Ягня зіскочило з його карку і вмить перетворилося на розпатлану упирицю.

- Можеш собі їхати, - сказала вона. - Але їдь спокійно і не озирайся позад себе, бо буде тобі зле.

Олько цьвохнув батогом, а волосся йому дубом стало, аж шапка сама з голови сповзла. Пробував насадити її - нічого не помогло. Врешті, схотів пересвідчитися, чи далеко від’їхав від цвинтаря й озирнувся. І що він бачить? Та сама упириця сидить у нього на мішках і зуби скалить. Ледве живий доїхав до хати. Зіскочив із воза, влетів до хати, а упириця невідомо де й поділася. Після того Олько довго хворів.

Упир і чума

Страшна пошесть чуми запанувала у Львові та околицях, тисячі людей вимерло, а тисячі розбіглися по лісах, шукаючи схрону. Тікали люди не тільки з міста, а і з сіл. У селі Білогорща зостався тільки один пан зі своєю родиною і челяддю. Він обгородив своє обійстя високим тином, надіючись, що чума його за цим захистом не дістане. Разом із паном жив один шляхтич. Якось той шляхтич сів на коня і поїхав до Львова. Дорога вела через ліс. Назад він повертався, як уже почало сутеніти. Несподівано просто серед лісу кінь став налякано порскати, бити копитом по землі, а далі - ані руш. Шляхтич здивувався, але не побачив жодної причини для такої поведінки коня. Тоді він спішився, взяв коня за вуздечку і, йдучи попереду, тягнув його за собою, мов сліпого.

Зробивши кілька кроків, побачив спорохнявілу колоду, що лежала посеред дороги, і вже збирався її обминути, коли раптом із жахом побачив, як із колоди вилізає якийсь чоловік. Попри холод, він був убраний зовсім легко і скидався на приблуду-німця. Чоловік ввічливо привітався і сказав:

- Я упир. Моя сестра-упириця, не зважаючи на мій опір, принесла до вас чуму, а з нею голод і нужду. Але я можу її звідти вигнати, якщо тільки ти мені допоможеш. А тобі це нічим не загрожує. Бо навіть серед найсильнішої пошесті, коли всі довкола тебе будуть вмирати, ти не помреш. Слухай тільки, який я тобі підкажу спосіб. Отже, завтра о цій самій порі, що й нині, приїдь сюди знову і приведи білого коня, який не має на собі жодної волосинки іншої масті. А ще привези мені 12 мішків із конопляного полотна, а ще 24 новісінькі баранячі шапки. У кожну шапку повинні бути заткані ножі гостряками униз, наче пера. Як привезеш мені то все, то обіцяю, що й волос тобі з голови не спаде.

Промовивши це, упир знову сховався в колоду. А шляхтич скочив на коня і помчав додому. Пан, вислухавши його пригоду, звелів зранку челяді приготувати усе те, що замовив упир. Наступного вечора пан і шляхтич сіли на коней, прихопили всі ті речі й прибули до лісу. Ледве наблизилися до колоди, як упир вийшов їм назустріч, забрав шапки і мішки, скочив на білого коня і зник, не сказавши ані слова.

Назад пан повертався радісний і веселий, що нарешті від чуми відкупився. Але тої ж таки ночі усе його обійстя вимерло разом із ним і його родиною. Зостався живим тільки шляхтич.


Легенди записав Юрій ВИННИЧУК.

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Липень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Попередні новини