Касьянові руки

Касьянові руки

Четвер, 19 серпня 2004 р. / 31 сторінка

Микоал Касьян67-річний костоправ і досі приймає щодня понад 300 хворих. За добу він піднімає майже 30 тонн живої ваги і робить 70 тисяч ударів!

Ім’я Миколи Андрійовича Касьяна вписане до Книги рекордів Гіннесса. Академік, народний лікар СРСР, заслужений лікар України, нагороджений медаллю «За працю і звитягу», орденами Ярослава Мудрого V ступеня, Миколи Чудотворця, Рівноапостольного Князя Володимира. Знають про нього мільйони. Тисячам він повернув здоров’я і радість життя. Але в останні роки ми чомусь майже не чуємо про лікаря із містечка Кобеляки, що за 70 кілометрів від Полтави. Хоча їдуть до нього, як і раніше, звідусіль. Приїжджають горбаті і кульгаві, дехто на милицях, декого взагалі приносять. А їдуть звідси, як заново народившись: спина розпрямилася, болі в ногах і попереку зникли, і якщо й плаче хтось, то найчастіше з радості.

Пальці краще «бачать» уночі

Він приймає з першої години ночі. Але вже після 11-ї біля брами юрбиться народ. Чоловік за сто. З темряви виринають ще і ще. Одні ідуть самі, інших ведуть під руки. Так щодня і щоночі, крім суботи і неділі, коли Касьян дозволяє собі перепочинок. Щоправда, порівняно з радянськими часами, коли запис на прийом вівся на рік і на два наперед, черга більш ніж скоротилась. Тоді пробитися «до Касьяна» було величезною удачею. Приїжджих не вміщав не тільки тісний міський готель - увесь «приватний сектор» працював як заїжджий двір. Користаючи з масового напливу, молоді й енергійні медики з місцевої лікарні відкрили мануальний кооператив. А Касьян, приймаючи до тисячі чоловік у день, грошей тоді не брав, зараз же бере за прийом не більш як 5 гривень. Кожен прийом пацієнтів триває приблизно хвилину. Хтось навіть підрахував, що за добу він піднімає майже 30 тонн живої ваги і робить 70 тисяч ударів по своїй лівій руці!
Цікаво, що години початку прийому стають відомі пацієнтам завдяки «усному телеграфу», у роботі якого важливу роль відіграють квартирні господарки. За три години чекання стала зрозуміла і вся система прийому. Допомогли «старожили» черги, які приїхали не вперше. Розповіли, що курс лікування зазвичай складається з десяти сеансів. Потім через кілька місяців курс, якщо необхідно, повторюють. Під час прийому пацієнти йдуть безупинним потоком, без черги - лише діти та інваліди.

Кована хвіртка ще зачинена. Черга перемовляється пошепки. Знають порядок: не галасувати, не штовхатися, сусідів не будити! Чекають не тільки українці, а й білоруси, росіяни, дві жінки з Молдови, одна з Польщі, ще одна з Казахстану. У потилицю одна одній «дихають» і машини. «Пежо» зі столичними номерами, в якій дрімає водій, і «Запорожець»... Неподалік хати - турнік. Цей засіб від остеохондрозу поставив тут сам костоправ. Чоловіки самокритичні: «Він усіх сварить - треба на турніку висіти по кілька хвилин на день, більше рухатися, менше їсти. А хто ж слухає?».

Мануальна терапія без «ренхену»

Аж ось на веранді спалахує світло. Виходить господар - не молодий, але кремезний чоловік:

- О, скільки вас сюди наїхало! - блиснувши очима, почав лікар. - Нічого, зараз швиденько, у кого що зайве - заберемо, у кого не вистачає - додамо. А ви як думали? - і розсміявся голосно, розлого.

Гучно скомандував: «Перша двадцятка, заходь!».

«Настрій сьогодні ніби хороший, може, не буде сваритись...» - захвилювалася черга. Знають, у такий час доби в Касьяна - найвища чутливість пальців і що спить він усього кілька годин на день. Тож - якщо крикне - не ображаються, аби тільки допоміг, узявся лікувати.

У тісному садовому будиночку стіни обвішані фотографіями. Тут - космонавти, релігійні діячі, політики, спортсмени, артисти. Усі вони пройшли через Касьянові руки. Одних він лікував у Москві чи Києві, інші приїжджали сюди, під дах хатинки.

От і моя черга. Пам’ятаючи настанови жінок, які тут не вперше, заходжу, мовчки кладу 5-гривневу купюру біля м’якого ведмедика і лягаю. Страшно! Адже скільки читала і чула різного про метод мануальної терапії «за Касьяном»: боляче, травматично, в окремих випадках може паралізувати! Але не втікати ж зараз. Заплющую очі. Чекаю.

Касьян обережно проводить пальцями своєї великої руки по хребту. Кілька секунд тримає її на спині, потім кількома ударами (я б навіть сказала ляпасами) ставить на місце хребці. Відтак - кілька поштовхів знизу вгору. Простукування.

- Прямо стань!

Заводить долоні під руки, трохи піднімає і струшує. Обережні натискання в ділянці шиї... Потім бере однією рукою за підборіддя, другою - за потилицю... «Хрясь!» - «відповідає» шия, дозволяючи голові «піти» на 90 градусів уліво. І повернутися у висхідне положення без болю. Потім те ж управо. І - все.

- Дякую...

Замість «будь ласка» - ляпанець по м’якому місцю. Уся процедура зайняла півхвилини. Ось ця миттєвість і дивовижна простота видалась якоюсь магією. А болю у спині - як не було!

І Касьян уже кличе наступного:

- Лягай, хлопчику! Лягай! Чого увесь тремтиш, як кролик?

«Хлопчиком» може виявитись і школяр, і літній чоловік. Дехто, не знаючи Касьянового характеру, простягає йому рентгенівські знімки.

- Лікарю... Це мій рентген. Подивіться, що в мене...

Касян сердиться, стає різким і нестриманим:

- Забери свій «ренхен»!

Він піднімає руки, показує свої широкі долоні:

- От ренхен. Мені інший не потрібен.

Легким торканням пальців він «прочитує» будь-якого хворого. Діагноз - за лічені секунди. Колись медики не вірили в його феноменальну здатність «бачити» пальцями. Свого часу у присутності дипломованих лікарів у Московському інституті травматології та ортопедії йому влаштували іспит - запропонували продіагностувати групу хворих. Уперше бачачи хворих, Касьян на дотик ставив діагноз. І не помилився жодного разу.

«Я не всемогутній!»

Але і Касьян буває безсилий. Огляне хворого, руки опустить і, не підводячи очей, витисне зі себе:

- Це не моє... Ви до мене спізнилися...

У кімнаті, де триває прийом, нависає тиша, кожен із жахом розуміє: подібне могло пролунати і на його адресу. Згодом він пояснює:

- Деякі люди думають, що я всемогутній. Ні! Є хвороби, особливо вроджені, пов’язані з порушенням нервової системи, іншими ускладненнями, які я навіть не беруся лікувати. Тут потрібні ретельні дослідження, хірургічні операції. Я ж займаюся мануальною терапією.

За порогом - черга. Половина хворих - діти зі сколіозом.

- У тому, що в дітей розвивається сколіоз, винна школа. Які там парти! Як діти там кособочаться! - нарікає він. - А наша славна наука вважає, що сколіоз не можна вилікувати мануальним способом. Я вилікував тисячі дітей!

Особливо сердито Микола Андрійович вичитує молодим матерям, які приводять дітей із запущеними хворобами:

- Що ж ти, мила моя Хівре! З тебе штани б зняти і по голій задничині кропивою.

- За що?

- А чому спохопилася так пізно? Через твою милість донька калікою залишиться на все життя. «За що?» - вона ще запитує... Добре, походиш до мене, а там подивимося. Бог милостивий! Може, усе обійдеться.

Спостерігаю за роботою костоправа - що особливого? Ляпанець за ляпанцем по спині відкритою долонею - звук такий, ніби рубають капусту. А з десяток таких прицільних ляпанців - людині порятунок, встають на місце кісточки й ушкоджені хребці, діється невидиме диво, заради якого люди їдуть за тисячі кілометрів.

Метод його незвичайний, не схожий на ті, що пропонують зараз лікарні і поліклініки тим, хто страждає від захворювань хребта. А якщо не схожий, хай його не буде - вирішили свого часу колеги Касьяна. З’явились й анонімки, і безконечні комісії.

- Я хотів полишити все, - простодушно зізнається Микола Андрійович. - Але вигляну з вікна на вулицю - а там юрба людей, шкода стає, виходжу, починаю прийом. Ось недавно сам прихворів, поклали в лікарню. Виписали - лежав удома. То вірите, місця собі не знаходив.

Від батька - до сина

Звідки ж цей дар у Касьяна?

- Мене батько учив, - розповідає Микола Андрійович. - Він простим роботягою був. Але анатомію знав чудово. І лікував усіх, не відмовляв нікому. А батька навчав дідусь. У нас це спадкове. Були гоніння і на батька - саджали у в’язницю, брали підписку, що ніколи «знахарити» не буде. Але все дарма. Хоч лякай, хоч страши - люди все одно йшли до нього, і він, перехрестившись, приймав хворих. Я ж придивлявся, вивчав анатомію. Незабаром і сам лікував нескладні вивихи. Батько зрозумів, що мені передалась його чутливість пальців, от і наполіг на тому, аби вступав до Харківського медінституту. Закінчив я його за фахом «санітарний лікар», що згодом дуже дратувало моїх опонентів...

Четверта ранку, а лікар усе ще приймає хворих, питає, хто звідки приїхав. Часто буває поважним і навіть грубим. А то й заспіває: «Їхали козаки через Кобеляки». Або ж пожартує: «І чому ви такі товсті - морквину почистили - і їжте півроку, мені легше буде вас підіймати...».

Є у Касьяна мрія - центр мануальної терапії. Хоча ще 1989 року уряд тодiшнього СРСР прийняв постанову про будiвництво в Кобеляках такого центру. Та нi в СРСР, нi в незалежнiй Українi цей проект так i не був завершений. Тепер же Касьяни викупили земельну ділянку поруч із будиночком. Уже завершується спорудження двоповерхового лiкувального центру.

І ще одне. У Миколи Андрійовича виріс і закінчив медінститут прийомний син Ян. Багато років тому, маючи трьох донечок і бажаючи сина, Касьян пішов із дружиною в сирітський притулок. Першого хлопчика, що вигукнув «тато», він, не розмірковуючи, усиновив. Зараз Ян працює травматологом у лікарні, іноді допомагає батькові приймати пацієнтів. Микола Андрійович навчає його тонкощів цілительства, відомих лише йому, як колись батько навчав його. Так і йде. З рук у руки. Від батька до сина.


Ірина МОСКАЛИК, «Молода Галичина»

 

 

 

Повернутися до списку публікацій



Архів новин

Кино: новости, рецензии, обзоры

<<< Липень 2021 >>>
ПнВтСрЧтПтСбНд
      1 2 3 4
5 6 7 8 9 10 11
12 13 14 15 16 17 18
19 20 21 22 23 24 25
26 27 28 29 30 31  

Попередні новини